Aналіз репараційного кредиту для України: чому він не створює нових істотних юридичних ризиків

KSE Institute спільно з Центром Ліберального Модерна та групою міжнародних експертів оприлюднили новий аналітичний звіт, присвячений правовим ризикам репараційного кредиту для України — ініціативи Європейського Союзу щодо довгострокового фінансування України за рахунок іммобілізованих активів Центрального банку Росії.

У дослідженні проаналізовано потенційні судові ризики в юрисдикціях Європейського Союзу та Великої Британії, а також оцінено, чи створює цей механізм додаткові правові загрози для держав і фінансових інституцій. Автори доходять висновку, що репараційний кредит побудований таким чином, що не призводить до появи нових істотних юридичних ризиків порівняно з тими, які вже існують у межах чинного санкційного режиму з таких причин:

• Російські суди. Рішення російських судів не можуть бути визнані або виконані в Європейському Союзі чи Великій Британії. Підстави — публічний порядок та відсутність юрисдикції. Це зберігається доти, доки відповідачі не погоджуються добровільно на юрисдикцію російських судів і не вступають у розгляд справи по суті.
• Національні суди країн ЄС і Великої Британії. Подання позовів Росією або Центральним банком Росії в національних судах ЄС чи Великої Британії є малоймовірним. Такий крок створював би ризик відмови від суверенного імунітету та відкривав би можливість зустрічних вимог.
• Суд Європейського Союзу. Позови з боку Росії або Центрального банку Росії до судів ЄС стикнулися б із надзвичайно високим порогом доведення. Для успіху необхідно показати «достатньо серйозне порушення» права ЄС і наявність реальних збитків. З огляду на неконфіскаційний характер репараційного кредиту, такі умови навряд чи можуть бути виконані. У будь-якому разі можливі претензії стосувалися б інституцій ЄС, а не окремих держав-членів.
• Міжнародні суди. Міжнародні судові інстанції не мають юрисдикції для розгляду вимог Росії або Центрального банку Росії, пов’язаних із репараційним кредитом. Росія не визнає відповідну юрисдикцію ані Європейського суду з прав людини, ані Міжнародного суду ООН у таких справах.
• Інвестиційний арбітраж. Позови на підставі двосторонніх інвестиційних угод між Росією та державами ЄС або Великою Британією навряд чи можуть бути прийнятними. Такі угоди не поширюються на суверенні активи центральних банків. Навіть у гіпотетичному випадку розгляду справи по суті перспективи успіху залишаються вкрай обмеженими, а виконання можливого рішення було б заблоковане з міркувань публічного порядку.
• Міждержавний арбітраж. Позови на підставі двосторонніх інвестиційних угод між Росією та Бельгією, а також деякими іншими державами-членами ЄС, з високою ймовірністю не будуть прийняті до розгляду, оскільки умови «спадкових» двосторонніх інвестиційних угод СРСР вимагають встановлення факту заявленої експропріації національними судами держави-відповідача. Навіть у гіпотетичному випадку розгляду справи по суті перспективи успіху залишалися б вкрай обмеженими, а виконання будь-якого арбітражного рішення було б заблоковане з міркувань публічного порядку.

У звіті зазначається, що ключові застереження щодо правових і фінансових ризиків пов’язані насамперед із самим фактом санкцій та іммобілізації активів, а не з конструкцією репараційного кредиту; водночас механізм передбачає багаторівневу систему гарантій для мінімізації будь-яких залишкових ризиків для держав-членів ЄС і фінансових інституцій та розглядається як юридично обґрунтований, неконфіскаційний інструмент довгострокової підтримки України в умовах російської агресії.

Аналітичний матеріал був уперше опублікований Центром Ліберального Модерна. Звіт підготовлений групою міжнародних правників та економістів за участі експертів KSE Institute, зокрема Тетяни Нестерчук (баристер, Fountain Court Chambers; позаштатна старша наукова співробітниця з правових питань KSE Institute), Анни Власюк (керівниця напряму досліджень міжнародного права та політик KSE Institute), а також Патріка Гайнеманна (партнер юридичної фірми Bender Harrer Krevet), Антона Мойсеєнка (старший викладач, директор досліджень Школи права Австралійського національного університету), Філіпа Зелікова (старший науковий співробітник Botha-Chan, Інститут Гувера, Стенфордський університет), Юлії Зіскіної (старша правова дослідниця Razom for Ukraine) та Тома Ґранта (старший науковий співробітник Wolfson College Кембриджського університету; науковий співробітник Центру міжнародного права Лаутерпахта).